 |
|
|
ЧЕСТЬ ПИСЬМЕННИКА
 Повертаючись з відпочинку, я купив у Бердянську газету місцевих комуністів “Патріот Приазов’я”. Переглядаючи її вже вдома, натрапив на статтю якогось Федика “Ще не вмерла Україна”.
Автор її, знаючи, що у нас на все дивляться крізь пальці і ніколи не притягнуть до відповідальності за паплюження національних святинь, нахабно знущається з нашого державного Гімну і притягує собі в помічники… одного нашого видатного письменника.
Важко було читати ці рядки, соромно було за видатного та за багатьох інших українських письменників. Одні “за шмат гнилої ковбаси“, як казав Шевченко, другі – з остраху, треті за інерцією прислужництва допомагали (і зараз, бачите, допомагають) ворогам усього українського, національного, ворогам нашої незалежності, державності, а відтак символіки, котра у будь-якій країні є святою і недоторканною.
Я ніколи не повірю, що згаданий автором письменник думав так, як писав у своєму творі. Пройшовши тюрми, етапи, виживши в неволі на Крайній Півночі, він, я в цьому глибоко переконаний, люто ненавидів комуністів і радянську владу, але інстинкт самозбереження, страхування від нових переслідувань водили його рукою, з-під якої, всупереч совісті й честі, з’являлись на папері страшні рядки.
“Знаєте, кого найбільше боїться Н.? Тих, кого славить”, - сказав якось за чаркою напівжартома, напівболісно один відомий письменник у присутності самого Н. І в цих словах весь трагізм того часу.
Ще один приклад із життя. Мій друг-фольклорист Василь Скрипка сидів удома і щось писав. До нього підійшла його мати, малограмотна, але мудра колгоспниця, і запитала:
- Що це ти пишеш, синку?
- Статтю про українські народні пісні.
- А Леніна ти згадуєш?
- Він нічого про них не казав, мамо.
- Ой, дивись, - зітхнула старенька. – Оце слухаю радіо, дивлюсь телевізор і чую – Ленін, Ленін, Ленін… Рятуються люди…
Будьмо вiдвертими, рятува¬лись тисячi. Пристосуванство - найогиднiше, найнебезпечнiше, що може бути в людинi. Славослiв'ям заробляли пpocтopi квартири та кабiнети, багатотомні вибранi й академiчнi видання з карколомними тиражами й гонорарами, лауреатство, не задумуючись над тим, що скажуть люди сьогодні й завтра.
Дивний ми народ, українцi. В iм'я свого українства на все за¬плющуємо очi, замовчуємо правду, пробачаємо не лише помилки, а й навіть падлюцтво, антинацiональнi вчинки, вiд яких нерiдко доводиться витира¬ти плювки з облич.
Добренькi ми, не злопам'ятнi, i серед нас в yci часи добре жилося квiслiнгам. Hixтo не кидав їм до їхніх ніг їхніх книжок, нixто не вiдвертався вiд них, навпаки, до них пiдлещувалися, зазирали їм віддано в очi, намагалися хоч постояти якусь мить поряд.
Навіть сьогодні, коли прийшла пора честі, ми святенницькі оберігаємо імена письменників, в житті яких були не лише високі злети, а й ганебні падіння. Ми замовчуємо негативне i цим завдaємо собi шкоди. Шкоди моральноi, iсторичноi.
Але що найстрашнiше: наших пристосуванцiв, як i колись Маяковського, намагалися наслiдувати молодi, i Україна чманiла вiд фальшивого хору, який сла¬вив партiю, "радянську" дiйсність, великих i менших вождiв.
Траплялося, що й бригадним методом творили оди. Не уявляю цього лiтературного процесу, але таке було. До ювiлею Сталiна в Україні з'явилася розкiшно видана книга "Слово товаришу Сталiну вiд українського наро¬ду". Як зараз бачу її – великий формат, золоте тиснення, народнi орнаменти, першокласний папір i довжелезне, не на один десяток сторінок, вiрнопiдданське славослiв'я "вождевi народiв", "великому керманичевi", "генiальному полководцевi".
Хто ж автори?
Провiднi українські поети, поробленi владою прижиттєвi класики, добра полови¬на яких ходила в академіках та лауреатах. Це оті, якi писали "Iз-за гip та й за високих сизокрил орел летить", "людина стоїть в зореноснiм Кремлi", "добре, що в нас на знаменах Сталiна iм'я палає", "скаже Сталiн тiльки слово - ми готовi, хай веде!" та безлiч подiбних рятувальних, прислужницьких, розрахованих на свою кар'єру рядкiв i вiршiв, що одурманювали народ.
Пригадую, як нас, малюкiв, ставили в коло бiля ялинки i ми, рухаючись, спiвали тоненькими голосочками "О, який прекрасний i великий час, i товариш Постишев дивиться на нас". На ocтaннix словах ми повертались i показували рученятами на портрет ката України - розго¬дованого, набурмосеного, з лисою, мов кавун, головою. Не знали ми тодi, малюки, скiльки таких хлопчикiв та дiвчаток ви¬морив голодом у "прекрасний час” цей вождь, скільки горя приніс він нашим батькам, усій Україні. Вирiсши, я ще раз на¬трапив на "прекрасний час", коли читав барабаннi вiршi ба¬гатьох вiдомих письменникiв.
І це писалося тодi, коли в Україні вже йшли peпpeciї, коли першi українські iнтелiгенти, митцi прибували на Соловки.
Пристосуванство, творче ла¬кейство письменника не буває нi з чого. Iнстинкт самозбереження має все живе на землi, i людина у тому числi, але треба враховувати, що людина надiлена ще й розумом.
Звiр оберiгається природно, а людина природно та ще й осмислено, з розрахунком, з користю для себе. Огидне явище, але не вci вiд за¬чатгя смiливцi, не вci надiленi силою волi.
Таким можна багато шо пробачити. Але таким не варта займатися творчiстю, бо творчiсть - справа мужнiх.
Не можна прощати лише тим, якi заради чинiв i слави гвалтували свою cовість i честь, кривили душею i сидiли в болотi, хоча вважали, що сидять на вершинi Олiмпу.
Передi мною книга з двозначною (як хочеш, так i розумiй) назвою "Iудине порiддя", видана 1975 року тогочасним видавництвом "Радянський письменник".
Це збiрник, в якому українські поети i прозаїки виступа¬ють проти українського нацiоналiзму. Не буду називати авторів, кoтpi, як написано у передмовi, "...ведуть нещадну вiйну з тими, хто, продавши честь i cовість, за нiкчемнi срiбляники ciє з рiзних антирадянських центрiв за рубежем брехню на Країну Рад, вислинює жовч з приводу її небачених гocподарських i культурних здобуткiв".
Щодо двозначної назви збiрника, то пам'ятаю, як мiй друг Микола Кучер, гocтрий на язик гуморист, сказав: "Хто ж iудине порiддя, нацiоналiсти чи автори книги?"
"Iудине порiддя" - чи не останнiй збiрник, cпрямований проти українських нацiоналiстiв. А їx же, таких книг, були сотні, якщо не тисячi.
Haтоптані брехнею, вигадками, пiдтасовками фактiв, вони видавались, як пра¬вило, в чорних обкладинках. В них змагалися, хто бiльше виплесне бруду, Галани, Мигалi, Маланчуки, Мельничуки, зароб¬ляючи ганебним ремеслом смачнi обiди i теплi клозети. За це саме змагалися й автори цiєї збiрки. Деякi проклинають на¬цiоналiзм взагалi, а декотрi топчуться по iменax владики Мсти¬слава, письменникiв Кравцева i Маланюка, паплюжать жовто-блакитний прапор i тризуб, порiвнюючи його з фашистською свастикою.
А якi "перли" зi словникiв кадебiстськоi журналiстики вживаються! Тут - i "огиднi черв'яки вовтузяться в багнi", i "сповзались, як змії, в чорну твань болiт", i ,,з чужоi пcapнi сiрим вовком вий", i "жовч i пінa iз рота в них бiжить". Все тут є, кpiм матюкiв. Якби цензура дозволила, використали б їх.
Багато з авторів “Iудиного порiддя” ще живi й здоровi, ходять нинi в демократах i caмi вже "сповiдають" нацiоналiзм.
Упорядник "Iудиного порiддя" якийсь Чудний притягнув у цю неохайну компанiю борцiв з нацiоналiзмом i Олеся Гончара, подавши уривок з його повісті "Перекоп", але написане письменником не лiзе нi в тин, нi у ворота, бо зовсім не вiдповiдає тематицi книги. А хотiлося, дуже хотiлося упоряднику показати, що i Гончар бореться з нaцioналicтами.
В комуно-кадебiстськiй імперії широко використовувалась практика органiзацiї громадськогo засудження у пpeci дисидентiв, виступи письменникiв та гpoмадських дiячiв з каяттям.
Я мав звичку вирiзати такі матерiали i складати їх в окрему теку. Яких тут тiльки iмен не зустрiнеш...
А яку активнiсть виявили пiд тиском ЦК КПУ та КДБ українські письменники, коли почалась кампанiя цькування Олександра Солженiцина та академiка Сахарова.
Ось лист у "Лiтературну Україну" за пiдписом вiдомих aвторів: "Ганебна дiяльнiсть Сахарова i Солженiцина, - пишуть вони пiд диктовку КДБ, - переконує кожну чесну радянську людину, що цi паплюжники давно опинилися поза лавами нашого трудолюбивого, вірного комунiстичним iдеалам, багатонацiонального радянськоro народу".
Частини цих пiдписантiв вже немає на cвіті, i нехай їх розсудить Бог, а тим, котpi живi ще, не завадило б покаятися публiчно, зняти з себе тягар гpixa i одночасно засвiдчити, що вони таки мають совість. Це полегшило б їхнiй моральний стан, пiдняло б iхнiй авторитет i найгoловнiше - стало б наукою для молодих письменникiв, у яких попереду ще багато чогo буде.
Та немає таких покаянь, i статті та листи осуджувачiв лежать чорними плямами на всiй нашiй лiтературi.
Коли розмiрковую про честь письменника, йогo громадянську поведiнку i позицiю, завжди згадую Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича.
Оце лицар духу, взiрець глибокої порядності й козацькоi стiйкостi! Повернувшись з ГУЛАГiвського пекла, він до самої cмерті жив майже у злиднях, йогo не друкували i постiйно переслiдували, але не зломили. А міг би він, як отой видатний письменник, як сотні
інших письменникiв, проклинати бандерiвцiв, славити партiю i вождiв, радянську дiйсність, ще б як міг, бо талант мав могутнiй. Його за життя зачислили б у класики i академiки, видавали б багатотомно i крутогонорарно, i квартира у нього була б не в апендиксi письмен¬ницького будинку, а в отiй частинi, де парадний пiд'iзд. Все він мав би, окрім імені Антоненка-Давидовича, яким ми сьогоднi пишаємося.
Порядно повелись у життi i творчостi його учнi - Іван Свiтличний, Василь Стус, Лiна Костенко та багато iнших.
Естонці кажуть: "Грошi загубиш - мало загубиш. 3доров'я загубиш - багато загубиш. Честь загубиш - усе загубиш". Додати до цього нiчого, хiба лише те, що творча людина, oкрім всього перелiченого у приказцi, губить ще й власне iм'я, а це смерть за життя.
Володимир Сіренко
м. Дніпродзержинськ
“Літературна Україна” від 19 червня 2008 року
Підготовлено для Інтернету ПАНЯНКОЮ
Читайте також:
|
 |
|
 |
 |
