 |
|
|
НАШУ КУЛЬТУРУ НИНІ ЗАДАВЛЮЄ ГЛАМУР
 Розмова з Іваном Андрусяком, поетом
Іван Андрусяк – поет, прозаїк, літературний критик і перекладач. Він підкорив сучасну українську культуру власним літературним світобаченням і світотворенням, які критика через символічну метафоричність охрестила “плаваючою семантикою”. І поезія, і проза Андрусяка балансує на межі неомодерних тенденцій і класичної поетичної форми, запрошуючи поблукати потаємними лабіринтами.
– Ви стверджуєте: “Якщо сучасної поезії не буває без інтелекту, то без емоції не буває поезії взагалі”. А чого найбільше бракує сучасній українській літературі? І чи багато в ній, на вашу думку, “білих плям” і незаповнених ніш?
– Українській поезії бракує лише адекватних перекладачів основними світовими мовами. Наша поезія доволі розмаїта й повнокровна, щоб використовувати весь широченний регістр можливостей української мови. Якби зараз відкрити світові навіть те, що в нас є, – це вже була би “бомба”!
Однак проблема в тому, що світ старанно “розучується” сприймати поезію як образно-ритмомелодичне мовотворення. Поетичні можливості багатьох “великих” мов значною мірою вичерпані, самі мови все більше стають практично-ужитковими, відтак і поети змушені були перейти на верлібр – сяк-так, через пень-колоду ритмізований мовленнєвий потік. Спершу, в Еліота чи Вітмена, це було цікаво, бо ніби відкривало нові можливості, нові горизонти. Але зараз це загнало поезію в тісні рамки університетських катедр.
“Вільний вірш, як і вільна любов, – термінологічний нонсенс”, – це ще на початку минулого століття констатував структураліст Боріс Томашевський. Але зараз панує саме цей “термінологічний нонсенс”, і “мода” на нього вже дійшла й до нас. Дехто з українських поетів уже пише ніби спеціально для того, щоб його писання легше перекладалися – і, за влучним висловом Василя Герасим’юка, “перекладати має не людина”! Це не лише збіднює нашу поезію, а й презентує її світові у вкрай викривленому світлі.
А ось із прозою інші проблеми – адекватної прози в нас наразі майже немає. Наша проза поки що вчиться “забавляти” читача – смішити його, дурити, присипляти, пробуджувати в ньому якесь звіряче єство... А до образного епічного осмислення непростих психологічних, суспільних, навіть соціальних реалій початку XXI століття справа не доходить. Тож сучасну українську прозу мені наразі читати нецікаво – так само, як років десять тому нецікаво було читати російську. Нині росіяни своє “ги-ги”, “трах-бах” і “мать-перемать” нібито вже пережили й починають мислити, а ми ще гигикаємо, лаємося й паразитуємо на “основних інстинктах”. Можливо, річ у тому, що росіяни ці десять років активно розвивали власний книжковий ринок. Якщо й ми, врешті-решт, цим займемося, то через десять років, імовірно, й нашу прозу можна буде читати...
Це – щодо незаповнених ніш. А “білою плямою” для нас досі, на превеликий жаль, залишається велика українська література XVII – початку XVIII століття. Як на мене, це був період найвищого наразі розвитку вітчизняного письменства. Та значної частини ключових текстів найкращих тодішніх авторів досі навіть не перевидано! Саме тут на нас чекають колосальні відкриття!
– Сучасному літераторові важливіше написати добру книжку чи пропіарити себе?
– Письменник, якому важливіше пропіарити себе, – не письменник! Такій істоті пряма дорога до карп, дерешів, пояркових, ґудімових та іншого гламурного болота! Будь-яка справа потребує щонайменше професійного підходу, себто піаром мають займатися піарщики, а письменник має творити художній текст. Крапка.
Нашому книжковому ринку катастрофічно бракує інституції літературних агентів, із ними ринок був би значно професійнішим.
– Мистецтво і політика: наскільки ці поняття взаємопов’язані в нашій державі? В чому проявляється їхня пов’язаність?
– Політика завжди намагається контролювати мистецтво – якщо не так криваво, як у 1937-му, коли фізично винищили все “притомне”, то бодай так по-хамськи, як зараз, коли те саме “притомне” витісняють на маргінеси так званими економічними методами. Це тому, що політика в нас і тоді, і тепер не є національною, вона спрямована не на розвиток нації, а на збереження “біля корита” тієї чи іншої купки авантюристів. Часом дехто з митців кидається в неї, можливо, і з найкращими намірами, але все закінчується тим, що коли його допускають “до корита”, найкращі наміри відразу ж розвіюються.
З одного боку, ми всі залежні від політики, бо коли вона “пхається” скрізь, то просто немає куди подітися; з іншого – ми дуже добре пам’ятаємо ще дідівську настанову “триматися подалі від того, що смердить”. У цьому й полягає пов’язаність: краще було б подалі, але немає куди подітися...
– Чи вважаєте себе бунтарем? Якщо так, то в чому полягає ваш спротив?
– Та ні! Бунт – то вікове, а я вже з того віку вийшов. Коли ми сімнадцять років тому зі Степаном Процюком та Іваном Ципердюком створювали літгурт “Нова деґенерація”, ми були бунтарями. А зараз мені найцікавіше писати для дітей. Про який уже бунт можна вести мову? Тут зовсім інші цінності...
– Ви часто говорите про розмежування “літератури” і “попси”. Чи можна здійснити це розмежування не лише в теорії, а й на практиці, і яким чином?
– Нормальний розвиток видавничої справи й літературної періодики все розставить на свої місця. Якщо він буде... І тоді одні видавництва спеціалізуватимуться на серйозних книжках, а інші – на “туфті”. Вже із зовнішнього вигляду книжок, а також із огляду на те, на якій полиці в книгарні вони розміщені, буде все зрозуміло. І в серйозних виданнях можна буде прочитати критику про серйозні книжки, а в бульварних – рекламу про бульварні. Залежно від того, який читач що шукає... Бо зараз усе гамузом – і це дезорієнтує.
– За вашими спостереженнями, чи простежуються якісь тенденції щодо змін у культурі нашого суспільства, і літературі зокрема?
– Кепсько простежуються. Нашу культуру нині буквально “задавлює” гламур. До цього конче необхідно виробляти імунітет – але наразі мало хто знає, як це робити.
– Які в нашому соціумі існують стереотипи про особистість письменника та його творчість?
– Та багацько... В уяві одних український письменник – бомжуватого вигляду закомплексований стариган, який кожному зустрічному вправляє мізки “чічкою-марічкою-смерічкою-калиною-україною” і завжди бідкається. В уяві інших – вічно п’яний цинічний молодик із набитою “планом” цигаркою в зубах, який без матюка слова сказати не вміє. І ще щонайменше кілька десятків таких самих “типів” – від “божевільного” до “глибокодумного”... Словом, є з чого посміятися. І з кого – теж...
– Які психологічні механізми відіграють більшу роль у вашій творчості – раціональні чи ірраціональні, логічні чи інтуїтивні?
– Ірраціональні, інтуїтивні.
– Свою “дитячу” літературу називаєте іноді навіть більш “дорослою”. Які ознаки цієї “дорослості”?
– Дитина – читач значно прискіпливіший, я навіть сказав би жорстокіший, аніж доросла людина. Цей читач не пробачає жодної хиби, жодної натяжки, не кажучи вже про фальш. Писати для дітей – це дуже серйозне випробування, але й найбільший кайф для письменника. Бо від дорослого ніколи не буде такого безпосереднього й такого миттєвого відгуку, відгомону, як від дитини. Коли я бачу, що мій текст пробудив у дитячих очах проблиски живого розуму, – це не просто надихає, це окрилює!
А “доросліше” це тому, що дитина дивиться на світ ще незамуленим оком, тому сприймає його саме таким, як він є. Сприймає часто серйозніше, поважніше, глибше, ніж доросла людина, якій усе довкола давно вже “приїлося”. Щоби захопити своїм текстом таку дитину, треба дуже багато вкласти в той текст... Любові насамперед!
– Як ставитеся до критичних чи, навпаки, компліментарних відгуків? І чи важливий для вас контакт із читачами?
– До будь-яких відгуків ставлюся із зацікавленням, а до розумних критичних – із вдячністю. На жаль, розумних критичних відгуків дуже мало! Я мрію, щоб нарешті знайшовся критик, який би мене аргументовано, розумно, ґрунтовно “розтрощив”. А то всі хвалять, хвалять... Поки що я сам собі – найжорстокіший критик, і це зле.
Розмовляла Лідія Йонка
Адреса джерела: http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2008/06/12/31905/
Читайте також:
|
 |
|
 |
 |
