 |
|
|
ШЛЮБ З ІНОЗЕМЦЕМ - БЕЗХМАРНЕ ЩАСТЯ ЧИ САМІ ПРОБЛЕМИ?
 Шлюб з іноземцем в нашій країні розхоже явище. Дивуватися не доводиться, адже коханню підвладні не лише роки, а й національності. Деякі змушені їхати на край світу, аби знайти свою половинку. Наразі проблема не у ставленні іноземців до нас, а навпаки – у ставленні країни до іноземців, та до всього, що з ними пов’язане. Коли доходить до одруження, виникають закономірні питання і проблеми реєстрації шлюбу.
Чи залежать вони від країни, звідки походить коханий чи кохана сказати важко, адже досвід показує, що у всіх свої проблеми. Теоретично, законодавство України регулює такі питання з додержанням вимог міжнародного права. А як виглядає насправді, побачимо далі.
Відповідно до статті 2 Закону України „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов’язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами України. Стаття 18 цього ж Закону зазначає, що іноземці та особи без громадянства мають рівні з громадянами України права і обов’язки у шлюбних та сімейних відносинах. Щодо вступу до шлюбу, то стаття 56 Закону України „Про міжнародне приватне право” зазначає, що форма і порядок укладення шлюбу в Україні між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства визначаються правом України, тобто регулюється Сімейним кодексом. А в ньому зазначено, що іноземцеві для вступу до шлюбу потрібно здійснити ті ж самі дії, що й громадянинові України.
Отже для того, щоб зареєструвати шлюб особи повинні подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану заяву про бажання вступити до шлюбу, пред’явивши при цьому свій паспорт, а іноземець повинен пред’явити свій національний паспорт або паспортний документ з відміткою про реєстрацію уповноваженого органу щодо законності його перебування в Україні.
Як бачимо, процедура начебто і не складна, і права всі дотримуються, і всі можливості як на долоні, але нещодавня розмова з дівчиною-українкою, яка вийшла заміж за іноземця і виїхала за кордон, змусила мене засумніватися в цьому.
Тепер все по черзі.
Олена зустріла свого коханого в особі громадянина Болівії. (Нагадаймо, що Республіка Болівія – держава у центральній частині Південної Америки. На півночі і на сході межує з Бразилією, на південному сході – з Парагваєм, на півдні – з Аргентиною, а на заході – з Чилі та Перу. Болівія багата на природні ресурси (передусім олово, нафту, природний газ; також там є цинк, сурма, вольфрам, срібло, свинець, мідь, золото), але висока збитковість виробництва, нестача інвестицій, проблеми з внутрішнім транспортом і відсутність виходу до моря обмежують її розвиток. Болівія залишається однією з найбідніших країн Південної Америки).
Для оформлення шлюбу Олена стикнулася з купою проблем та нерозумінням. Як їй вдалося вирішити виниклі проблеми, дізнаймося з перших рук.
Ольга Зозуля: Олено, які проблеми виникли у тебе під час реєстрації шлюбу з твоїм майбутнім чоловіком?
Олена: По-перше, це проблеми з документами. У нас в країні страшенна бюрократія. Можливо, я не знала про це раніше, але стикнувшись з такими складнощами, знаю напевно, що одружитися в Україні з іноземцем дуже важко. Я б навіть сказала – нереально! Мені довелося їхати в країну нареченого, оскільки тільки там ми змогли взяти шлюб.
О.З.: Розкажи будь ласка докладніше про перешкоди на шляху до поставленої мети.
Олена: В Україні спершу потрібно подати заяву про бажання стати до шлюбу, відтак чекати більше 3-х місяців, далі – черга в загс. Необхідно було подавати неймовірно великий перелік документів від нареченого-іноземця, який треба надіслати з Болівії в Україну. Консул Болівії в Україні, до якого ми тоді звернулися, посприяти нам не мав жодного бажання. Я просто зрозуміла, що він використовує свою посаду задля особистої вигоди, а до людей йому байдуже. До того ж про те, що таке Болівія він анічогісінько не знав.
О.З.: Олено, після невдалих спроб взяти шлюб в Україні, що ви з нареченим вирішили робити далі?
Олена: Ми з майбутнім чоловіком вирушили до Болівії, щоб вже там взяти шлюб. Але поїхали туди через Перу, оскільки „чемний” консул запевняв, що без візи до Болівії – ніяк, а робити її потрібно в Москві. Насправді ж (як з’ясувалося пізніше) болівійська віза для українців не потрібна. На кодоні з Болівією мені відкрили візу без жодних проблем і всього за 5 хвилин. Тож через консула ми подолали важкий шлях до Перу, на який витратили чималу суму грошей. А консул ревно запевняв, що особисто телефонував до Посольства Болівії в Москві, і там йому повідомили, що нас навіть до літака без візи не пустять. На всю цю тяганину ми витратили тижні, і це для того, щоб елементарно дізнатися потрібну інформацію. В наших установах мене лаяли (з використанням нецензурної лексики) просто за те, що я про щось питала.
О.З.: Тобі грубіянили в державних установах?
Олена: Грубість та невихованість наших людей просто вражає. Хоча мені дуже сумно і боляче це визнавати. Навіть коли купували квитки до Болівії в туристичній агенції, зіткнулися з багатьма нечемними людьми, які ставилися до нас як до непотребу. Мій чоловік і досі не збагне, чому працівники агенції грубіянили і відмовлялися допомагати. І справді, персонал поводився з нами як зі сміттям, і це до того, що ми мали заплатити їм за послуги близько 5-ти тисяч доларів. В мого чоловіка тепер немає жодного бажання знову їхати до України, а мені дуже образливо за свою країну, соромно за народ, бо ж навіть я вже не хочу повертатися.
О.З.: Олено, розкажи будь ласка про позитивний бік шлюбу з іноземцем і мешкання в іншій країні.
Олена: Я живу в країні, культурний рівень якої у цілому не дуже високий: в ній немає музеїв, театрів, кінотеатрів. Проте люди тут набагато вихованіші і у тисячу разів привітніші за українців. В офіційних установах ніхто тобі не грубіянить, кожен виконує свою роботу, обслуговування на найвищому рівні. Наприклад, офіс міграції має десять віконець, де можна вирішити всі питання, не виходячи з будівлі. Тут все дуже просто і легко: дають перелік документів (в моєму випадку для тимчасового проживання в Болівії), чітко і зрозуміло пояснюють, що потрібно зробити. А в Україні я весь Київ оббігала, більше місяця витратила, аби поставити штамп у свідоцтво про народження, і то ... обматюкали, ще й по декілька разів довелося бігати в одну й ту ж установу, бо ж один службовець каже одне, а наступного дня його колега – зовсім інше. Це якийсь жах! Тому й одружилися ми в Болівії, бо в Україні це неможливо!
О.З.: Розкажи будь ласка про Болівію, про тамтешніх людей.
Олена: Щодо Болівії, то люди тут привітні: ідеш вулицею і бачиш багато усміхнених облич, народ тут товариський, не схожий на українців. Коли ми з чоловіком їдемо на таксі, він завжди спілкується з водієм, жартує, дискутує на політичні теми. Не пригадую, щоб ми хоч раз просто їхали мовчки. В магазинах також: люди завжди відкриті до спілкування, чого, на превеликий жаль, у нас я помічала рідко. Коли гуляю в парку зі своїм маленьким сином, до мене підходять люди, усміхаються, питають про різні дрібниці. Мені дуже важливо знати (і я дуже рада з цього приводу), що моя дитина розвиватиметься в такому позитивному суспільстві. А в Україні навпаки: спробуєш з кимось заговорити просто так - подумають, що ти дивак. Я знаю, що це звучить дивно і з цим можна посперечатися, але ось такий мій досвід. Мені є з чим порівнювати.
О.З.: Що можеш сказати про слов’ян, які живуть в Болівії?
Олена: Я зрозуміла різницю між болівійцями і слов’янами на зустрічі росіян і українців тут, у Болівії. Мені було дуже прикро визнавати, що я не хочу бути в товаристві цих людей. Мої земляки та росіяни виявилися такими неприємними, непривітними. Пам’ятаю, я прийшла з сином, тоді ще немовлям, і хотіла його нагодувати молоком. Народ одразу почав перешіптуватися, що, мовляв, при людях такого не роблять. Вони аж скривилися з відрази... Словом, інший менталітет...
О.З.: Як ти ставишся до української мови?
Олена: Я обожнюю українську мову. Коли ще жила в Києві, то поступово всіх друзів привчила розмовляти рідною мовою. Звісно в Болівії також розмовляю російською, однак не забуваю про своє походження. Я дуже рада, коли чую, що ще хтось переймається проблемами українців, бажає покращити щось в цьому житті, я б теж хотіла бути частиною цього.
Отож, читачу, перед тобою постала жива оповідь про шлюб з іноземцем, про проблеми іноземців та їхніх українських дружин, і ще, напевно, ти дізнався про одну з причин того, чому наші люди прагнуть виїхати за кордон. Цікаво, а чому Болівія (країна з непевною економікою, нестабільним прибутком та недостатніми інвестиціями) може бути привітною? Чому там налагоджено інфраструктуру, а у нас процвітає бюрократизм? Чому у наших державних установах реєстрації, перереєстрації, оформлень і заяв до тебе ставляться, наче ти вчинив щось дуже страшне, і тебе не варто поважати? Ті, хто з цим не стикнувся, як на мене, дуже щасливий. Чому ми до останнього не йдемо до лікаря, хай навіть щось турбує і болить? А тому що знаємо, що в державній лікарні не зустрінемо співчуття і розуміння, там ми ще раз переконаємося, що нікому не потрібні. А за задоволення обслуговуватися у приватній клініці потрібно викласти кругленьку суму, на що у більшості з нас не вистачить коштів. Якщо хто-небудь бачив карету швидкої допомоги зсередини, той знає, що вона радше нагадує катафалк, а не місце, де людині підтримають вогник життя, поки вона дістанеться до лікарні: старезні носилки, захаращений салон, бруд. Під час їзди в такій машині підкидає добряче здорову людину, не кажучи вже про те, як це може вплинути на хворого.
Чому наша дійсність така і чому її ніхто не хоче змінити? Люди, схаменіться! Хіба ви можете думати лише про сьогодні і лише про себе? А діти? А онуки? Чиновники втрамбовують до своїх кишень гроші, а простий люд, споглядаючи за цим, зневіряється, черствіє, втрачає людяність... Де ж ми втратили той вогник доброти і розуміння? За що нас покарано байдужими думками і незворушним серцем?
Ці думки чорні, лихі, але ж вони обсідають душу тим, в кого вона ще є, вони ятрять наші рани, завдають болю... і ми тікаємо, хто куди. Але ж від себе втекти неможливо... Скільки ще перешкод постане перед нами у повсякденні? І коли буде зламана ця перепона до життя?
П.С. „...Легше все покинути і податися світ за очі, кудись далеко, де буде добре, принаймні нашим дітям (можливо, ті хто чинить саме так – праві), але ми ще поки тут, поки з тобою, Україно... Тож поки ми живі, живою будеш і ти. Доки в нас стане сил тебе тримати на своїх руках, доти ти не впадеш, не зникнеш. А ми вдихатимемо в тебе життя, віддаючи свої...” Якщо хоч би купка українців згодна підписатися під цими словами, тоді ми не втратили головного, тоді нам ще буде дорога... Борімося за те, щоб в своїй країні людина відчувала себе людиною! Не будьмо байдужими!
Ольга Зозуля спеціально для ПАНЯНКИ
Читайте також:
Документи: 1-10, 11-20, 21-30, 31-40, 41-50.
|
 |
|
 |
 |
